Кравчуки Опанас, Ликерія, Дмитро та Надія

Рівненщина не лише однією з перших була окупована німецькими військами в 1941 р., а й чи не найдовше перебувала в лещатах нацистського окупаційного режиму. Згідно зі статистичними даними, станом на 30 червня 1941 р. в м. Здолбунів (Рівненщина) та навколишніх селах і хуторах проживали близько півтори тисячі єврейського населення. Після захоплення міста всіх євреїв змусили носити одяг зі спеціальними позначками та працювати у складних умовах на місцевому цементному заводі. Їм було заборонено залишати територію міста, а самі вони регулярно потерпали від численних погромів, побиття та насильства з боку нацистів та місцевих поліцаїв. Перший масовий розстріл єврейського населення міста відбувся 7 серпня 1941 р. Влітку 1941 р. поблизу м. Здолбунів (біля цементного заводу) було сформоване перше велике гетто, куди перевезли близько півтори тисячі євреїв. Там же 13 жовтня 1942 р. відбувся другий масовий розстріл. Представники єврейського населення, яким вдалося вціліти, змушені були працювати в нелюдських умовах аж до ліквідації гетто після приходу на Рівненщину радянських військ.

Проте навіть у такі жорстокі часи кривавого безумства знаходилося місце для гуманізму та допомоги ближньому. На х. Баюри, біля с. Степанівка, проживала родина Опанаса та Ликерії Кравчуків разом із невісткою Надією та молодшим сином Дмитром, який працював на цементному заводі. Після масових розстрілів євреїв у м. Здолбунів у жовтні 1942 р. лише небагатьом із них вдалося врятуватися, переховуючись у лісі або прохаючи притулку в місцевих селян. Серед них були Лейб та Софія Цикери, їхні сини – 14-річний Мусик та 12-літній Мейша. Після кількох днів блукання лісом вони випадково вийшли на х. Баюри, що був далеко від м. Здолбунів. Опанас та Ликерія не змогли відмовити їм у допомозі. Досить цікаво, що на відміну від історій про порятунок, де для євреїв облаштовували цілі таємні укриття у приміщеннях, сім’я Цикерів жила у Кравчуків ледь не відкрито, кожного дня допомагаючи їм по господарству. Можливо, це було зумовлено віддаленістю хутора від інших населених пунктів. Про родинну таємницю знав лише другий син сімейства Михайло, що жив із дружиною на сусідньому хуторі. Під час перевірок німців та їхніх поплічників Цикери успішно ховалися на горищі або ж у підвалі хати. Варто зазначити, що сім’я Кравчуків не лише ризикнула життям задля порятунку родини Цикерів, а й пожертвувала власним благополуччям, адже майже весь врожай йшов на численні податки, оплата ж Дмитра за роботу на цементному заводі була такою мізерною, що ледве вистачало на проживання.

Цикери ховалися на хуторі Кравчуків майже півтора року – до весни 1944 р. Під час відступу німецьких військ деякий час на х. Баюри дислокувалися німецькі солдати. У таких умовах ризик бути знайденими та вбитими на місті був максимальним, тому Цикери змушені були тікати. При чому сталося все настільки швидко, що вони навіть не встигли попрощатися зі своїми рятівниками. Після цього зв’язок між ними обірвався, проте пам’ять про доброту Опанаса та Ликерії та вдячність їм не зникла. Лише в 1991 р. Меєр-Марвін Цикер (згаданий вище Мусик) прилетів до України із США, щоб відвідати місця, де відбулися страшні перипетії його дитинства, та відшукати своїх спасителів або бодай їхню домівку чи нащадків. Попри численні зусилля йому не вдалося знайти нікого. Подальша доля рятівників залишилася невідомою.

/

Проте свідчень Цикерів було достатньо для того, щоб Опанаса, Ликерію, Дмитра та Надію Кравчуків 10 квітня 2005 р. посмертно удостоїли почесного звання «Праведник народів світу».